Розділ 1 ст 4 "Поцілунок по-дорослому"
Він миттю опинився біля своєї миски, і нетерпляче чекав коли зможе добряче попоїсти. Після того, як я насипала йому корм, я заварила собі чай. Взявши до чаю млинці, які мені лишила мама, я сіла за стіл. З’ївши три млинці, я потягнулась за четвертим, але зрозуміла – ще один і я не зможу встати зі стільця. Поївши, я вимила посуд і почала розставляти його на полиці, ставлячи останню тарілку, почула як задзвонив телефон. Не поспішаючи, я пішла до вітальні відповісти на дзвінок.
— Алло. — Вимовила я.
— Привіт Софія! Ти вже не спиш? Вже зібралась? — скоромовкою запитувала Ліза.
— Не поспішай подружко, я тебе зовсім не розумію. І взагалі, куди я мала зібратись? — здивовано запитала я.
— Яка різниця куди?! Не сидіти ж вдома. Ми нарешті звільнились від школи, не варто гаяти ні хвилини! Я зайду за тобою через годину. Збирайся швидше. — Закінчивши свою натхненну промову, Ліза поклала слухавку.
— Ну як так можна! Невже моя думка її зовсім не хвилює!? — знизуючи плечима, я жалілась Велетню.
Перед тим як вийти, мені треба було зробити дві речі: по-перше – зачіску, а по-друге – трохи підфарбуватись. Знов треба було пройти важку дистанцію сходами до своєї кімнати. Діставшись останньої сходинки, я відчувала себе як скелелаз, який дістався найвищої точки гігантської гори. Не встигла я зайти до кімнати, як Велетень знов проскочив між дверей.
— Я тебе точно коли не будь притисну ненароком! — зиркнула я невдоволено на нього.
Проходячи біля дзеркала, я побачила, що рушник і досі на голові. Зовсім про нього забула. Втім мені він ні трохи не заважав, але на вулицю я точно так іти б не змогла. Нафарбувавши блиском губи, і зробивши хоч щось пристойне на голові, типу високого хвоста, я повністю була готова.
Почувши, що унизу стукають, я миттю опинилась біля дверей. Клацнувши замком, я побачила, що на ганку стояла Ліза з усмішкою до самих вух.
— Дивись хто приїхав! — вигукнула вона.
Ліза зробила крок у бік, і за її спиною я побачила молодого хлопця, який махав мені рукою. Це був рідний брат Лізи, який як я здогадалась приїхав з навчання. Здається останній раз я його бачила роки чотири назад. Я знала його, як дуже милого і приємного хлопця, з яким завжди було цікаво проводити час.
Він миттю опинився біля своєї миски, і нетерпляче чекав коли зможе добряче попоїсти. Після того, як я насипала йому корм, я заварила собі чай. Взявши до чаю млинці, які мені лишила мама, я сіла за стіл. З’ївши три млинці, я потягнулась за четвертим, але зрозуміла – ще один і я не зможу встати зі стільця. Поївши, я вимила посуд і почала розставляти його на полиці, ставлячи останню тарілку, почула як задзвонив телефон. Не поспішаючи, я пішла до вітальні відповісти на дзвінок.
— Алло. — Вимовила я.
— Привіт Софія! Ти вже не спиш? Вже зібралась? — скоромовкою запитувала Ліза.
— Не поспішай подружко, я тебе зовсім не розумію. І взагалі, куди я мала зібратись? — здивовано запитала я.
— Яка різниця куди?! Не сидіти ж вдома. Ми нарешті звільнились від школи, не варто гаяти ні хвилини! Я зайду за тобою через годину. Збирайся швидше. — Закінчивши свою натхненну промову, Ліза поклала слухавку.
— Ну як так можна! Невже моя думка її зовсім не хвилює!? — знизуючи плечима, я жалілась Велетню.
Перед тим як вийти, мені треба було зробити дві речі: по-перше – зачіску, а по-друге – трохи підфарбуватись. Знов треба було пройти важку дистанцію сходами до своєї кімнати. Діставшись останньої сходинки, я відчувала себе як скелелаз, який дістався найвищої точки гігантської гори. Не встигла я зайти до кімнати, як Велетень знов проскочив між дверей.
— Я тебе точно коли не будь притисну ненароком! — зиркнула я невдоволено на нього.
Проходячи біля дзеркала, я побачила, що рушник і досі на голові. Зовсім про нього забула. Втім мені він ні трохи не заважав, але на вулицю я точно так іти б не змогла. Нафарбувавши блиском губи, і зробивши хоч щось пристойне на голові, типу високого хвоста, я повністю була готова.
Почувши, що унизу стукають, я миттю опинилась біля дверей. Клацнувши замком, я побачила, що на ганку стояла Ліза з усмішкою до самих вух.
— Дивись хто приїхав! — вигукнула вона.
Ліза зробила крок у бік, і за її спиною я побачила молодого хлопця, який махав мені рукою. Це був рідний брат Лізи, який як я здогадалась приїхав з навчання. Здається останній раз я його бачила роки чотири назад. Я знала його, як дуже милого і приємного хлопця, з яким завжди було цікаво проводити час.
Немає коментарів:
Дописати коментар