Сподіваюсь його характер лишився незмінним, бо що до фігури – вона змінилась не на жарт: м’язи, м’язи, і ще раз м’язи.
Я зовсім не зрозуміла, як опинилась в міцних дружніх обіймах Яна. Мої руки не могли відповісти на його дії, бо він стиснув мене так, що я не могла поворухнутись. Видно він і сам не знає, наскільки він сильний. Коли Ян мене відпустив, я намагалась вдихнути як найбільше повітря, але розглядати його при цьому не припиняла. Поки я на нього дивилась, він заговорив:
— Ти просто красуня! Ви з Лізою стали зовсім дорослі. — Крутячи мене наче під час танцю і розглядаючи з різних сторін, зауважив Ян.
— Хто б казав. — З усмішкою відповіла я.
Мені було дуже комфортно біля нього, наче ми й не розлучались на довгих чотири роки. Ліза встала переді мною схопила мене за руки та почала своє невгамовне щебетання. Маю зауважити, що у балаканині їй немає рівних.
— Гарний я влаштувала сюрприз правда?! — з цими словами вона ще більше здавила мені руки.
— Так, це дійсно гарна несподіванка! — погодилась я, відриваючи свої руки від Лізиних.
— Дівчата, куди ви збирались іти? — запитав Ян. Та він зовсім не чекав на відповідь, бо одразу продовжив. — Пішли зі мною на майданчик за рогом. Подивитесь як я граю, і на хлопців позадивляєтесь. — Це все сказано було з дивовижною посмішкою.
Я думала, що від задоволеного вереску Лізи вже ніколи не буду чути на обидва вуха. Її крики напевно було чути до того ж самого майданчика за рогом, до якого, як не важко було здогадатись мене змусять піти.
— Звичайно ж підемо! — підстрибуючи та плескаючи у долоні, вигукувала Ліза.
Звісно моєї думки ніхто не питав. А навіщо?! Усе вже було вирішено за мене. У голові пролітало безліч думок. Одна з них ніяк не давала мені спокою – на яку гру ми все ж таки підемо? Сподіваюсь, що це не футбол. Я не люблю м’ячі, бо вони завжди влучають у мене, не зважаючи на якій би відстані я не була.
За допомогою своїх друзів, які мене узяли з обох сторін під руки, я перестала блукати у думках.
Немає коментарів:
Дописати коментар